Лівобережна Україна в другій половині XVII ст..

У другій половині XVIIст. територія Гетьманщини неодноразово змінювалася, але незмінним залишався полково-сотенний устрій.

По смерті Б. Хмельницького в Гетьманщині після обрання 

І.Виговського утвердилась республіканська форма правління, яка вже незабаром стала республікансько-олігархічною.

Змінилась також і форма державного устрою.

У першій половині 60-х рр. XVII ст. з єдиної держави Гетьманщина перетворюється на нестійке об’єднання (конфедерацію), що складається з Правобережної Гетьманщини, Лівобережної Гетьманщини і Запорожжя. 

У першій половині 70-х рр. XVII ст. козацький устрій на Правобережжі було ліквідовано, а Запорожжя фактично вийшло з підпорядкування гетьмана. 

Таким чином, започаткований Б. Хмельницьким устрій зберігся лише на Лівобережній Гетьманщині, а також частково поширився на новоосвоєні землі Слобідської України.

На Лівобережжі існувало 10 полків, які, у свою чергу, поділялися на сотні.

Вищі органи влади Гетьманщини.

У складних внутрішньо- та зовнішньополітичних умовах другої половини XVII ст. зуміла вистояти лише Лівобережна Гетьманщина, перетворившись на політичну автономію.

Урядування і суддівство тут здійснювали тільки українські старшини й керувалися при цьому лише українськими законами. Вона зберегла власне військо, кордони, фінансову систему. Проте в питаннях зовнішньої політики та в призначенні на найвищі державні посади Лівобережна Гетьманщина втратила свій суверенітет.

Особливість управління Гетьманщиною в другій полов.XVII ст. - поч. XVIIІ ст. 

Для регулювання відносин між царською владою та Гетьманщиною наприкінці 1662 р. у Москві було створено Малоросійський приказ, який діяв до 1722 р. 

Він призначав воєвод в українські міста, контролював внутрішню й зовнішню політику гетьманського уряду,вирішував питання спорудження фортець та укріплень тощо.

Місце Генеральної військової ради ще за Богдана Хмельницького заступила Старшинська рада.

Старшинська рада.

До її складу входили гетьман і генеральна старшина.

До генеральної старшини входили:

—  обозний (відповідав за постачання армії);

—  суддя (очолював генеральний суд);

—  осавул (відповідав за організацію' військових частин);

—  підскарбій (займався казною, фінансовою та податковою 

     політикою);

—  хорунжий (відповідав за збереження військо¬вого прапора — 

     корогви);

—  бунчужний (зберігав бунчук — гетьманський символ влади).

--  обозний, писар, двоє суддів, двоє осавулів, бунчужний, 

-- а також 10 полковників. 

Ця рада встановлювала розміри податків, оренди, виносила ухвали з питань оборони. 

Безпосереднє ведення справ покладалося на Генеральну військову канцелярію.

Найвищою посадовою особою в Гетьманщині був гетьман. 

У другій половині XVII ст. його обирала вузька Старшинська рада, рішення якої схвалювало козацьке військо на Генеральній військовій раді. Остаточно затверджував гетьмана цар. 

Влада гетьмана хоч і обмежувалася царатом, проте у вирішенні питань внутрішнього життя Лівобережної України залишалася значною. 

Повноваження гетьмана визначалися спеціальними статтями (умовами), що укладалися між гетьманом і царем.

Гетьман :

-- займався кадровими призначеннями

-- мав право надавати старшині у власність землю за службу 

-- встановлювати податки   

-- призначати нагороди 

-- визначати напрями внутрішньої політики Гетьманщини, умови 

   переговорів або листування з урядами інших держав.

Дорадчі права при гетьманові мала Рада генеральної старшини.

Загальновійськова рада скликалася залежно від обставин і перестала бути законодавчо-розпорядчим владними органом.

На місцях діяли полкові й сотенні органи влади.

На чолі полку стояв полковник - виборна (або призначувана гетьманом, пізніше - царем) особа, котра у своєму полку відала всіма військовими, цивільними та судовими справами. Полковник здійснював управління полком за допомогою військової старшини - обозного, судді, писаря, хорунжого, двох осавулів, канцеляристів.

Аналогічно полковому, тільки більш обмежено, діяло сотенне управління. У селах управляли курінні отамани.

Міщани для управління й суду мали магістрати й ратуші.

Судочинство залишалося без змін.

Джерелом державних прибутків були податки та оренди. За документами чітко простежується гостра боротьба між гетьманським та царським урядами за фінансову автономію України.

Отже, у другій половині XVII ст. на Лівобережній Україні утворився особливий тип держави, система адміністративного та військового управління якої базувалася на зразках Запорозької Січі і реєстрового козацтва.

Соціальний устрій.

Після Національно-визвольної війни соціальна структура козацької України істотно змінилася. 

Зникли польські магнати, шляхта, католицьке духівництво. Українська шляхта злилася з козацькою старшиною, утворивши привілейований прошарок суспільства. До нього слід також віднести і верхівку православного духівництва.

В останні десятиліття XVII ст. селяни, міщани, козаки стали втрачати завойовані ними соціальні й майнові права. Попри зміни, суспільство продовжувало зберігати становий характер. Воно поділялося на привілейовані, напівпривілейовані та непривілейовані прошарки.

До привілейованого соціального стану належали:

-- козацька старшина, що виокремилась із козацтва й посіла панівне  

  становище в суспільстві, мала політичну владу, землі та маєтності, які 

  отримувала за свою службу, а з часом також спадкові маєтки 

--  українська шляхта — панівний стан українського суспільства --

   швидко злилась із козацькою старшиною внаслідок поширення

   на неї старшинських прав і привілеїв 

   До цієї верхівки належала покозачена шляхта, реєстрові козаки,

   особливо здібні, освічені та хоробрі козаки з нововписаних. Із цієї ж 

   верхівки вийшло й так зване знатне військове товариство, що 

   становило групу заможних козаків, які підпорядковувалися 

   безпосередньо гетьманові. Знатне військове товариство 

   називалося бунчуковими товаришами, тобто тими, хто перебував 

   під гетьманським бунчуком. Заможні козаки не обіймали ніяких

   посад, а виконували окремі доручення гетьмана, брали участь у

   старшинських радах, отримували маєтності і, власне, були

   кандидатами на вакантні посади. 

   Трохи пізніше виникла аналогічна група, тільки нижчого рангу, так 

   звані значкові товариші. Вони підпорядковувалися безпосередньо  

   владі полковника й мали такі самі права й привілеї, як і бунчукові 

   товариші, але на рівні полку

-- духівництво. Верхівка духівництва мала великі земельні володіння 

   і залежних селян і суттєво відрізнялася за своїм становищем

   від простого духівництва — парафіяльних священиків 

-- козацтво було особисто вільним, звільнялося від усіх державних

    податків і повинностей, крім несення військової служби за

    власний кошт, мало право на становий суд і спадкове 

    землеволодіння

Напівпривілейованим соціальним станом було міщанство, щомало права і привілеї на самоврядування, становий суд, мало право займатися ремеслами, промислами і торгівлею, але було зобов’язано сплачувати податки і виконувати повинності на користь держави.

Непривілейованим соціальним станом було селянство, що
в результаті Національно-визвольної війни здобуло особисту свободу
і право змінювати місце проживання. Однак через те, що селяни не мали спадкової власності на землю, вони змушені були працювати на козацьку старшину, шляхту і монастирі, а також сплачувати податки натуральними продуктами і грошима .
У середині кожного зі станів існував ще й майновий поділ.